Перше відвідування аеропорту та думки про всі ці реєстрації-перевірки-контролі лякають, мабуть, більше, ніж очікування самого польоту. Принаймні, в мене було саме так. Однак, на відміну від розважливого і завбачливого Андрія, я навіть ніякого відеоогляду не подивилась. Покладалася на сильне чоловіче плече та народну мудрість, що “язик до Києва доведе”. Або, у нашому випадку, допоможе з Києва вибратись. Забігаючи наперед скажу, дійсно, все виявилося не так страшно, як малювалося. Головне, особливо в перший раз, виїхати заздалегідь – краще довше погуляти, ніж запізнитися і зробити своєму літаку та мандрівці ручкою "па-па"!

Доїхати до аеропорту Бориспіль нині можна кількома способами, найбільш популярними серед яких являються автобус та поїзд. Для себе ми обрали другий варіант, а саме “Бориспіль-Експрес” за його зручність, швидкість та приємну ціну. Сподіваючись, що вже все остаточно налагодили й він не застрягне десь на перегоні посеред лісу. Потрапити на цей поїзд можна лише через будівлю головного залізничного київського вокзалу. На 14-й колії тут обладнали невеликий, але достатньо затишний зал очікування для пасажирів експресу. Пускають в нього при наявності квитка, який можна придбати тут же, поряд, у терміналі самообслуговування. Або ж за готівку у спеціальних касах на Центральному та Північному вокзалах. Вартість квитка – 80 гривень. Потяг зовсім невеличкий, всього два вагони, але поки їх вистачає для комфортного розміщення всіх охочих та їх багажу. Нас не залишає сподівання, що згодом його або зроблять довшим, або збільшать кількість рейсів. Єдиний кумедний факт – це верхні полички, адже вони розміщені так близько до стелі, що туди не влізе жодна валіза чи рюкзак. Максимум – сумка ноутбука. Чи лижі.

Дорогою ми не встигли засумувати, адже зайняла вона всього близько 40 хвилин.

При вході в саму будівлю аеропорту ми трохи розгубилися, бо вже тут відбулася перша перевірка – прохід через рамку металошукача та сканування сумок. Як ми зрозуміли пізніше, її проходять усі, хто бажає потрапити до будівлі аеропорту – і пасажири, і зустрічаючі, і проводжаючі. Безпека понад усе, так би мовити!

Всередині наче нічого надто цікавого – віконця кас, довідок, кафетерію… Але для нас це все було в новину. Мабуть, озираючись, ми надто були схожі на туристів, що тільки-но прибули, адже місцевий таксист запропонував нам свої послуги. Дізнавшись, що ми, навпаки, збираємось відбувати, він зі щирою турботою розповів, куди нам треба далі прямувати: на другому поверсі відбувається реєстрація пасажирів на внутрішні рейси, а наш шлях лежав на третій, до міжнародних.

В перший момент простір приміщення, яке відкривається перед очима, видається надто великим талякаючим, сповненим людського гомону та суєти. Проте, придивившись, з легкістю можна побачити систему і зрозуміти, куди треба рухатись далі. Або спитатись про допомогу.

Спершу ми підійшли до стійки з логотипом “МАУ”, бо саме цим перевізником нам належало подорожувати. Однак виявилося, тут реєстрували багаж, якого ми не мали, тому нас відразу направили до стійки реєстрації безпосередньо на рейс. Зробили чек-ін ми онлайн, а посадкові талони завбачливо роздрукували, тому знову не відбулось нічого страшного – ми показали свої паспорти та посадкові та пройшли далі, до контролю авіабезпеки.

О-о-о, до цього жахливого моменту ми готувалися дуже заздалегідь, ретельно переглядаючи масу сайтів та форумів на тему “що і як можна везти в ручній поклажі”. (Як зараз пам’ятаю ці опівнічні суперечки: чи можна братиповербанкі щипчики для манікюру. До речі, всім набутим досвідом з цієї теми ми радо з вами ділимось.) Мабуть, саме тому все пройшло гладко. Майже. Ми виклали усі речі: сумки, верхній одяг, телефони, ключі та інші металеві предмети, окремо пакетик з рідинами та планшет до спеціальної таці та пустили їх по стрічці до огляду. А самі, із завмиранням серця, пройшли через рамку металошукача. В мене проблем не виникло, а ось Андрія оглядали ручним сканером. Проте, звісно, нічого не знайшли, бо ми мандрівники законослухняні. Я б посміялась, що у нього високий рівень заліза в крові, але по дорозі назад обшукували вже мене. То, може це заразно?) Але, то вже інша історія...

Варто зауважити лише, що всі працівники видалися нам дуже доброзичливими та терплячими до наших іноді розгублених фізіономій. Мабуть, і не такого надивились, а ми, кажу без надмірного вихваляння, були досить розторопні, як на перший раз. Тому безпеку ми все ж таки пройшли й навіть без втрат з боку нашого багажу.

Невелику чергу до віконця паспортного контролю ми взагалі й не помітили. Показавши серйозному службовцю знову наші паспорти та квитки, опинилися серед розмаїття дьюті-фрі відділів. Нарешті ми змогли видихнути з полегшенням – тепер можна було відпочивати. Ми пройшли всі перевірки так швидко і просто, що до рейсу залишалося ще щось близько двох годин.

Термінал "D" аеропорту Бориспіль, як на нас, досить сучасний та зручний аеропорт, в якому є все необхідне для комфортного очікування рейсу. Ми змогли повністю розслабитись, провести собі екскурсію по терміналу і, навіть, трохи подрімати в кріслах-ліжках. Єдиною невеликою прикрістю стала затримка рейса на 15 хвилин. Нам так кортіло скоріше полетіти, що в черзі на посадку ми опинилися майже першими. До речі, варто зауважити, що в цьому є сенс, якщо у вас є багаж – першим пасажирам зручніше розмістити свої речі на полицях – і ви сидите біля вікна. Певною мірою цей наш політ відповідав даним вимогам.

До речі, летіли ми МАУ, а шлях наш лежав до столиці Литви – Вільнюсу. Чому ми обрали для своєї першої мандрівки саме це місто? Складно відповісти, бо якихось яскраво виражених причин ми не мали: просто так лягли карти, квитки та незбагненний потяг серця до Балтійських країн. Проте, зараз сміливо можна казати, що це був дуже вірний вибір! Маленька порада для тих, хто боїться мандрувати в першу чергу через незнання англійської мови – почніть з країн колишнього СРСР. Досить великий шанс, що тут вас інколи зрозуміють і нашою мовою. Хоч і не завжди, але вже якось спокійніше.

Але про це все ще буде, а поки повернемось до літака.

Перший політ приносить незабутні відчуття. Якщо, звісно, ви не належите до числа аерофобів. Дослідним шляхом з'ясувалося, що ми з Андрієм – не належимо. Навпаки, можна сказати, що ми в захваті від авіації. Це незабутнє відчуття, коли разом з гулом турбін тремтить щось всередині, а серце прискорює свій темп ніби намагаючись наздогнати набираючий швидкість літак. Звісно, долоньки мимоволі мокріють і під ложечкою посмоктує, особливо, коли залізного птаха трохи похитує вітерцем. Однак, всередині живе непохитна впевненість, що все буде добре – і ти з цікавістю розглядаєш хмаринки та пропливаючу вже десь далеко-далеко унизу землю.

Здалося, що ми тільки вилетіли, як пілот оголосив заходження на посадку. Політ зайняв лише годину з невеликим і пролетіла вона взагалі непомітно. Це було навіть трішки незвично (особливо, як на тих, хто звик, що треба десь півдня трястися в автобусі або потязі, щоб кудисьтам дістатись у відноснодалекі-далі) – за такий короткий час опинитись так далеко від дому. В іншій країні, яка привітно (ну, ми так сподівались) очікувала на двох ще недосвідчених, але дуже натхненних на пригоди мандрівників!

Подивившись один на одного ми зрозуміли, що тепер просто не зможемо жити без польотів. Хоча б раз у кілька місяців. Так почалась наша історія довжиною... Хто зна в скільки? Час покаже.